Мінімальна заробітна плата

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

Згідно ст. 6 Закону України «Про оплату праці»  мінімальний посадовий оклад (тарифна ставка) встановлюється у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум, встановлений для працездатних осіб на 1 січня календарного року. Отже, мінімальні посадові оклади у зв’язку зі зміною прожиткового мінімуму протягом 2020  року встановлюються у розмірі не меншому   2102 грн.

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з 01.07.2020  підвищується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2197 гривень.

Розмір мінімальної заробітної плати становить 4 723 грн.

Згідно ст.31 Закону України  «Про оплату праці» розмір заробітної плати працівника за повністю виконану місячну (годинну) норму праці не може бути нижчим за розмір мінімальної заробітної плати. Якщо нарахована заробітна плата працівника, який виконав місячну норму праці, є нижчою за законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати, роботодавець проводить доплату до рівня мінімальної заробітної плати, яка виплачується щомісячно одночасно з виплатою заробітної плати.

При обчисленні розміру заробітної плати працівника для забезпечення її мінімального розміру не враховуються доплати за роботу в несприятливих умовах праці та підвищеного ризику для здоров’я, за роботу в нічний та надурочний час, роз’їзний характер робіт, премії до святкових і ювілейних дат.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Порядок прийняття на роботу працівників

При прийнятті на роботу працівник не повинен погоджуватись на нелегальне працевлаштування.

Працевлаштування громадян на роботу проводиться відповідно до  Кодексу законів про працю, Закону України «Про працю».

Згідно зі ст. 24 Кодексу законів про працю працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний:

1) роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору;

2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;

4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі.

Тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

Заробітна плата повинна виплачуватися працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі  про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю. Строк випробування не може перевищувати трьох місяців, а при прийнятті на роботу робітників строк випробування не може перевищувати одного місяця.

 Звертаємось до всіх найманих працівників з проханням  не погоджуватись на нелегальне працевлаштування, захищати свої трудові права.

Просимо роботодавців дотримуватись вимог чинного трудового законодавства, належним чином оформляти трудові відносини з найманими працівниками.

Колективний договір

Колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Колективний   договір   укладається   на   підприємствах,   в установах, організаціях незалежно  від  форм власності і господарювання, які  використовують  найману  працю  і мають право юридичної особи.

Колективний   договір   укладається  між  роботодавцем з однієї сторони  і  профспілковими органами, а у разі їх відсутності – представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони.

Положення  колективного  договору   поширюються    на    всіх працівників підприємств незалежно від  того,  чи  є  вони  членами профспілки,  і  є  обов’язковими  як  для  роботодавця,  так і для працівників   підприємства.

В колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій тощо); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі й використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці; забезпечення  рівних  прав  та можливостей жінок і чоловіків; заборона  дискримінації.

В колективному договорі можуть установлюватися додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами  гарантії,   соціально-побутові пільги.

Умови  колективних  договорів,   що   погіршують порівняно  з  чинним  законодавством становище   працівників,  є недійсними, і забороняється їх включати до договорів.

Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі і виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу. Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу він підписується уповноваженими представниками сторін.

Усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором роботодавцем.

Сторони договору подають на повідомну реєстрацію 1 примірник договору разом із додатками та супровідним листом. Примірник колективного договору зберігається в реєструючому органі.

Строки виплати заробітної плати

Згідно ст. 115 Кодексу законів про працю заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.

Отже роботодавці повинні виплачувати заробітну плату найманим працівникам:

– у робочі дні;

– не рідше двох разів на місяць, проміжок часу між виплатами не має перевищувати 16 календарних днів;

– не пізніше 7 днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Роботодавець має встановити дати виплати авансу та заробітної плати, наприклад, 7 та 22 числа місяця.

Виплата заробітної плати мінімум двічі на місяць є обов’язком роботодавця, який він повинен виконувати незалежно від згоди працівника отримувати заробітну плату один раз на місяць. Навіть за наявності заяв працівників з проханням виплачувати заробітну плату один раз на місяць, виплата зарплати в такий спосіб є порушенням трудового законодавства.

У випадках порушення встановлених строків виплати заробітної плати роботодавець зобов’язаний компенсувати працівникам втрати частини заробітної плати відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати».

Компенсація  громадянам  втрати  частини доходів у  зв’язку з порушенням  строків  їх  виплати провадиться  у  разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів (пенсій,  соціальних виплат,  стипендій,   заробітної плати (грошового  забезпечення) та інших виплат).

.

Атестація робочих місць за умовами праці

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють процес проведення атестації робочих місць за умовами праці (далі – Атестація) на підприємстві, є Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджений постановою КМУ від 01.08.92 N 442 (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 05.10.2016 N 741) (далі – Порядок), та Методичні рекомендації щодо проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджені постановою Мінпраці України від 01.09.92 N 41.

Згідно із зазначеними нормативними документами відповідальність за своєчасне та якісне проведення Атестації покладається на керівника (власника) підприємства, організації. Проведення Атестації оформляється наказом керівника, у якому вказується склад атестаційної комісії, порядок проведення досліджень робочих місць тощо.

Здійснення організаційного, методичного керівництва і контролю за проведенням роботи на всіх етапах, складання переліку робочих місць, що підлягають Атестації, визначення обсягів досліджень шкідливих і небезпечних факторів виробничого середовища, організація цих досліджень покладається на атестаційну комісію.

Відповідно до п. 4 Порядку Атестація проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначаються наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше ніж один раз на п’ять років.

Для організації і проведення Атестації керівник підприємства видає наказ, у якому затверджує склад, голову і секретаря постійно діючої атестаційної комісії, визначає її повноваження, за потреби – склад цехових (структурних) атестаційних комісій.

До складу комісії включається уповноважений представник виборного органу первинної профспілкової організації, а в разі відсутності профспілкової організації – уповноважена найманими працівниками особа.

Також до складу атестаційної комісії рекомендується включати головних спеціалістів, працівників відділу кадрів, праці й заробітної плати, охорони праці, органів охорони здоров’я підприємства, організації, представників профспілкового комітету, іншого представницького органу трудового колективу.

Згідно з п. 5 Порядку до проведення Атестації можуть залучатися проектні та науково-дослідні організації, технічні інспекції праці профспілок, територіальні органи Держпраці.

Робота у надурочний час

Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня.

Надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника та може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках:

1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) при проведенні громадсько необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв’язку – для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5) для продовження роботи при нез’явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов’язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

Згідно ст. 106  Кодексу законів про працю України за погодинною системою оплати праці робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі годинної ставки.

За відрядною системою оплати праці – виплачується доплата у розмірі 100 відсотків тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації.

У разі підсумованого обліку робочого часу оплачуються як надурочні всі години, відпрацьовані понад встановлений робочий час в обліковому періоді.

Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається.

До надурочних робіт забороняється залучати  вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;  осіб, молодших вісімнадцяти років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять.

Законодавством можуть бути передбачені і інші категорії працівників, що їх забороняється залучати до надурочних робіт.

Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину з інвалідністю, можуть залучатись до надурочних робіт лише за їх згодою.

Залучення осіб з інвалідністю до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Робота у нічний час

Кодексом законів про працю України визначено, що нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.

Робота у нічний час оплачується у підвищеному розмірі, встановлюваному генеральною, галузевою (регіональною) угодами та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.

Норми оплати праці за роботу у нічний час належать до мінімальних державних гарантій з оплати праці, які є обов’язковими для підприємств усіх форм власності, що використовують працю працівників у нічний час.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу.

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.

Забороняється залучення до роботи в нічний час:

1) вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;

2) осіб, молодших вісімнадцяти років;

3) інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Робота жінок в нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України.

Робота осіб з інвалідністю у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Згідно ст. 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов’язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

При кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати;  сума заробітної плати, що належить до виплати.

При обчисленні розміру заробітної плати працівника для забезпечення її мінімального розміру (з 01.01.2020 – 4723 грн.) не враховуються доплати за роботу в нічний час згідно ст. 31 Закону України «Про оплату праці».

Відпустки працівникам

Законодаством України гарантується право кожному працівникові на відпустку. Умови, тривалість і порядок надання відпусток визначено КЗпПЗаконом України «Про відпустки»

Хто має право на відпустку

Право на відпустки мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (ч.1 ст. 2 Закону України «Про відпустки» ).

Тобто сумісники та працівники, що працюють у режимі неповного чи скороченого робочого часу, мають однакові з іншими працівниками права на отримання щорічної відпустки.

Не мають права на відпустку  громадяни, які виконують роботи на підприємстві на підставі укладеного цивільно-правового договору, оскільки вони не перебувають у трудових відносинах.

Види щорічних відпусток

Статтею 4 Закону України «Про відпустки» установлені такі види щорічних відпусток:

  • основна відпустка;
  • додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці;
  • додаткова відпустка за особливий характер праці;
  • інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Крім того, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Тривалість відпустки

Гарантована тривалість щорічної основної відпустки становить не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Для певних категорій працівників законодавством передбачено надання основних відпусток більшої тривалості.

 Крім того, статтями 7 і 8 Закону України «Про відпустки» передбачено можливість надання працівникам щорічних додаткових відпусток

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки встановлюється колективним договором за кожним видом робіт, професій та посад або трудовим договором.

Щорічна основна та додаткова відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно чи окремо.

Законодавством передбачена можливість відкликання працівника з щорічної відпустки за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, установи, організації з додержанням вимог частини шостої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки

Порядок надання відпустки

Щорічні відпустки зазвичай надаються працівникові з таким розрахунком, аби вони були використані до закінчення робочого року.

Щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення 6 місяців безперервної роботи.

У разі надання працівникові щорічних відпусток до закінчення 6-місячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу (за винятком випадків, передбачених ч. 7 ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

Згідно із ч. 4 ст. 79 КЗпП, черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або вповноваженим ним органом за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються потреби виробництва, особисті інтереси працівників і можливості для їх відпочинку.

Згідно з п. 20 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій,  графік відпусток складається на кожен календарний рік не пізніше 5 січня поточного року.

Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за 3 дні до її початку (ст. 115 КЗпП).

Відпустки за ненормований робочий день

Згідно ст. 8 Закону України «Про відпустки» працівникам з ненормованим робочим днем надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.

У пункті 1 Рекомендацій щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затверджених наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.10.1997  № 7 (далі — Рекомендації), зазначається, що ненормований робочий день — це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. За потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу (така робота не вважається надурочною). Міра праці визначається тривалістю робочого часу, обов’язками й обсягом виконаних робіт (навантаженням).

Пунктом 3 Рекомендацій визначено, що додаткова відпустка для працівників з ненормованим робочим днем є компенсацією за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад встановлену тривалість робочого часу.

Галузеві угоди визначають орієнтовний перелік посад і професій працівників, які мають право на щорічні додаткові відпустки за ненормований робочий день.

Отже, підприємство, установа чи організація самостійно в колективному договорі визначає перелік професій і посад, до яких може застосовуватись ненормований робочий день та встановлює конкретну тривалість щорічної додаткової відпустки за ненормований робочий день залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

Перенесення відпустки в разі тимчасової непрацездатності

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про відпустки» (далі – Закон) щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.

Якщо непрацездатність настала у період відпустки, відпустка підлягає продовженню на кількість днів, протягом яких працівник відповідно до лікарняного листка був непрацездатний.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і роботодавцем. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період із додержанням вимог ст. 12 Закону (ч. 4 ст. 11 Закону).

Ураховуючи наведене, настання обставин, перелічених у ч. 2 ст. 11 Закону, не означає, що працівник може на свій розсуд вирішувати питання про перенесення відпустки на період, безпосередньо наступний за днем припинення дії цих обставин. Навіть при продовженні відпустки у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю працівника невикористана частина щорічної відпустки по закінченні зазначених обставин не використовується працівником самостійно, вона має бути надана. Ця частина відпустки надається через видання роботодавцем наказу (розпорядження) на підставі листка тимчасової непрацездатності працівника та його заяви.

Отже, невикористана частина щорічної відпустки у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю працівника переноситься на інший період або продовжується на підставі листка тимчасової непрацездатності, заяви працівника та наказу роботодавця про перенесення (продовження) відпустки.

Доплати за роботу із шкідливими умовами праці

Відповідно до вимог ст. 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповновадений ним орган. Однією із видів компенсації за роботу в зазначених умовах є доплата до тарифної ставки (посадового окладу).

Статтею 100 КЗпП України установлено, що на важких роботах, на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, на роботах з особливими природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я встановлюється підвищена оплата праці. Перелік цих робіт визначається Кабінетом Міністрів України.

Тобто право на встановлення доплати за несприятливі умови праці виникає у працівника не за професією, за якою він працює, не за посадою, яку він обіймає, а за виконання відповідних видів робіт, на яких визнано важкі та шкідливі, або особливо важкі та особливо шкідливі умови праці згідно з атестацією робочого місця. Перелік конкретних робіт, робочих місць і розміри доплат за несприятливі умови праці є додатком до колективного договору підприємств, організацій та відокремлених підрозділів і затверджуються одночасно із заходами щодо поліпшення умов праці.

Відповідно до Типового положення про оцінку умов праці на робочих місцях та порядку застосування галузевих переліків робіт, на яких можуть встановлюватись доплати робітникам за умови праці, в цілях обґрунтованого визначення розмірів доплат за роботу в тяжких та шкідливих, особливо тяжких та особливо шкідливих умовах праці передбачено певний порядок оцінки фактичних умов праці на робочих місцях та застосування галузевих переліків робіт, де можуть здійснюватись відповідні доплати. Розміри доплат в залежності від фактичного стану умов праці встановлюються керівниками об’єднань, підприємств і установ по узгодженню з профспілковим комітетом (представником трудового колективу) за результатом атестації робочих місць за умовами праці. Пільги та компенсації встановлюються за результатами атестації робочих місць за умовами праці пропорційно фактично відпрацьованому часу в несприятливих умовах праці, тобто за фактичний час зайнятості працівників на робочому місці зі шкідливими умовами праці.

Робочим часом вважається час, протягом якого працівник виконує свої трудові обов’язки відповідно з розпорядком, графіком роботи або умовами трудового договору, контракту.

До робочого часу включається підготовчо-заключний час, оперативний час і час обслуговування робочого місця, тобто весь час працівника на робочому місці.

До фактично відпрацьованого часу, на який нараховується доплата, не включається: час усіх видів відпусток; час, протягом якого працівник хворів; час виконання державних і громадських обов’язків; час простоїв, якщо вони офіційно оформлені згідно з законодавством; час, коли з виробничих потреб працівника було переведено за наказом керівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором; час обідньої перерви, якщо працівник згідно з Правилами внутрішнього трудового розпорядку має можливість використати її на свій розсуд.

Охорона праці в колективному договорі підприємства

Стаття 6 Закону України «Про охорону праці» (далі – Закон) передбачає права працівників на охорону праці під час роботи, а стаття 20 вказує на регулювання охорони праці в колективному договорі підприємства.

Укладенню колективного договору передують колективні переговори, коли дається об’єктивна оцінка виконанню попередніх зобов’язань з охорони праці, а також забезпечується збір і вивчення пропозицій працівників, спеціалістів і профспілкового активу на наступний період, здійснюється аналіз результатів атестації робочих місць, стану безпеки та умов праці і причин виробничого травматизму.

Потім визначається обсяг фінансування, витрат на охорону праці у розмірі не нижче нормативів, що передбачаються ст. 19 Закону.

Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 відсотка від фонду оплати праці за попередній рік.

            На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, розмір витрат на охорону праці встановлюється у колективному договорі з урахуванням фінансових можливостей підприємства, установи, організації.

У текстовій частині необхідно передбачити гарантії пільг і компенсацій, що передбачені для працівників чинним законодавством і повинні вважатися мінімальними, обов’язковими для надання при будь-яких умовах. Водночас, якщо підприємство має певні економічні можливості, ці нормативні пільги та компенсації можуть перевищуватися та надаватися працівникам у більш значних розмірах на підставі додаткових зобов’язань за колективним договором (ст.13 Закону).

Колективний договір обов’язково повинен містити заходи із захисту прав осіб, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також утриманців та членів сімей загиблих. При цьому, виконуючи вимоги частини другої ст. 9 Закону, за можливості, передбачити додаткові виплати та пільги для потерпілих і членів їх сімей за рахунок власних коштів роботодавця, окрім обов’язкових, які здійснює Фонд соціального страхування України.

Рекомендується передбачити «Правилами внутрішнього трудового розпорядку» порядок відсторонення від роботи працівника, який знаходиться у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння.

Рекомендується також до обов’язків адміністрації включити пункт про забезпечення фінансування навчання представників профспілок з охорони праці згідно із ст. 41, ст. 42 Закону та п. 16, п. 17 «Порядку навчання представників профспілок з питань охорони праці».

Однією із найважливіших частин колективного договору повинні бути «Комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійного захворювання, аваріям, і пожежам».

Вони формуються в основному згідно «Переліку заходів та засобів з охорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включаються до витрат», затвердженому постановою КМУ від 27.06.03 року № 994 (із змінами згідно Постанови КМУ від 30.03.2011р. № 321).

Комплексні заходи викладаються окремим додатком до колективного договору. Окрім комплексних заходів з питань охорони праці до колективного договору повинні також бути додані основні додатки у вигляді Переліку професій і посад.

Працевлаштування осіб з інвалідністю.

Роботодавці – підприємці та юридичні особи зобов’язані працевлаштовувати осіб з інвалідністю, якщо середня кількість їхніх найманих працівників становить вісім і більше осіб.

Відповідно до статті 19 Закону України № 875 «Про соціальний захист осіб з інвалідністю» для всіх,  хто використовує найману працю, діє норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Статтею 12 Закону України «Про охорону праці» прописано, що підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Робочі   місця   для  осіб з інвалідністю   можуть  бути   звичайними   та   спеціальними.

Звичайне робоче місце особи з інвалідністю – це місце або виробнича ділянка постійного/тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях.

Спеціальне робоче місце – це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання.

Спеціальної атестації робочого місця, організованого для працівника, якому встановлена інвалідність, не передбачено чинним законодавством.

Атестація робочих місць за умовами праці проводиться на загальних підставах згідно з порядком затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.1992 №442, і відповідно до Методичних рекомендацій щодо проведення    атестації    робочих    місць    за    умовами   праці,    затверджених

постановою Міністерства праці України і Головним санітарним лікарем України від 01.09.1992 №41. Основна мета атестації – реалізувати права працівників.

Атестацію робочих місць проводить атестаційна комісія. Її склад і повноваження визначає керівник підприємства у своєму наказі. Комісія створюється зі своїх працівників. Атестацію проводять у строки, установлені в колективному договорі, але не рідше 1 разу на 5 років (п.4 Порядку №442).

Випробування при прийнятті на роботу

Згідно Кодексу законів про працю України при укладенні трудового договору може встановлюватися за угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.

Умова про випробування повинна бути зазначена в наказі  про прийняття працівника на роботу.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли вісімнадцяти років; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; осіб з інвалідністю, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи; осіб, обраних на посаду; переможців конкурсного відбору на заміщення вакантної посади; осіб, які пройшли стажування при прийнятті на роботу з відривом від основної роботи; вагітних жінок; одиноких матерів, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; осіб, з якими укладається строковий трудовий договір строком до 12 місяців; осіб на тимчасові та сезонні роботи; внутрішньо переміщених осіб. Випробування не встановлюється також в інших випадках, які передбачені законодавством.

Строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати 3 місяців, а в окремих випадках – 6 місяців.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати 1 місяця.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

У разі встановлення роботодавцем невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні.

В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Застосування підсумованого обліку робочого часу

Згідно зі ст. 61 КЗпП України на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також на окремих виробництвах, у цехах, на дільницях, у відділеннях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (роботи) не може бути додержано встановленої для такої категорії працівників щоденної або щотижневої тривалості робочого часу, допускається за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації запровадження робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин (ст. 50,51).
         За підсумованого обліку робочого часу робота працівників регулюється графіками роботи (змінності), які розробляються роботодавцем і погоджуються з виборним органом первинної профспілкової організації, а в разі його відсутності можуть бути передбачені в колективному договорі Міністерством праці та соціальної політики України розроблено і наказом від 19.04.2006 р.     № 138 затверджено Методичні рекомендації щодо застосування підсумованого обліку робочого часу.

За підсумованого обліку робочого часу графіки роботи (змінності) мають розроблятися таким чином, щоб тривалість перерви в роботі між змінами (включаючи перерву на обід) була не меншою від подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (ч.1 ст. 59 КЗпП), тривалість щотижневого безперервного відпочинку має бути не менш ніж 42 год. (ст. 70 КЗпП).

Призначати працівника на роботу впродовж двох змін поспіль забороняється (ч.2 ст. 59 КЗпП).

Обліковий період встановлюється в колективному договорі підприємства і може вимірюватися місяцем, кварталом, півріччям або роком.

Щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, встановлена графіком, може коливатися протягом облікового періоду, але загальна сума годин роботи за обліковий період має дорівнювати нормі робочого часу в обліковому періоді.

Час, відпрацьований понад нормальну тривалість робочого часу, визначається як різниця між фактично відпрацьованим часом роботи згідно табелю обліку робочого часу та нормою тривалості робочого часу за обліковий період.

Час, відпрацьований понад норму тривалості робочого часу за обліковий період, вважають надурочним (оплачують згідно зі ст. 106 КЗпП).

Оплата за всі години надурочної роботи провадиться в кінці облікового періоду.
          Робота понад норму робочого часу, передбаченого графіком в окремі дні, тижні, місяці облікового періоду, при збереженні норми робочого часу за обліковий період, не є надурочною роботою.

У разі підсумованого обліку робочого часу робота у святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП) за графіком включається в норму робочого часу за обліковий період, установлену на підприємстві.

Години роботи, що перевищують цю норму, вважаються надурочними і оплачується в подвійному розмірі.

У разі, коли за характером виробництва неможливе додержання законодавчої норми робочого часу в установленому обліковому періоді і неминуча необхідність надурочного робочого часу, графіки роботи (змінності) повинні розроблятися з таким розрахунком, щоб норма надурочного часу не перевищувала 120 годин на рік (ст. 65 КЗпП).

При підсумованому обліку робочого часу змінна робота, як правило, триває в нічний час. Тому на такі роботи відповідно до частини першої ст. 55 КЗпП забороняється залучати:

– вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років (ст. 176 КЗпП);

– осіб, молодших вісімнадцяти років (ст. 192 КЗпП);

– інші категорії працівників, передбачені законодавством.

Робота інвалідів у нічний час, в тому числі і при цілодобовій змінній роботі, можлива лише за їх згодою і за умови, що не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 55,63 та 172 КЗпП).

Сумісництво і суміщення

На практиці доволі часто плутають такі поняття як «суміщення» і «сумісництво». Особливо часто це відбувається у випадках, коли працівник виступає у двох особах на одному і тому ж підприємстві. Наведемо різницю у табличній формі.

Критерії порівнянняСумісництвоСуміщення
ПоняттяВиконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймомВиконання працівником на тому самому підприємстві поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою) без звільнення від своєї основної роботи (ст. 105 КЗпП)
Місце роботиОдне й те саме або інше підприємство  Одне й те саме підприємство
Робочий часВільний від основної роботи часОсновний робочий час
Згода власника за місцем основної роботиНе потрібнаЗ працівником узгоджують доручення йому виконання додаткової роботи в порядку суміщення й розмір доплати до заробітної плати
Документальне оформлення трудових відносинУкладається окремий трудовий договір про роботу за сумісництвом.  Видається наказ керівника підприємства про прийняття на роботу за сумісництвом.Працівник пишен заяву на суміщення професій (посад). Видається наказ керівника підприємства про покладання додаткових обов’язків у порядку суміщення професій (посад)
Повідомлення органу ДПС  про прийняття на роботуРоботодавець зобов’язаний подати податковому органу Повідомлення про прийняття на роботу (як внутрішнього, так і зовнішнього сумісника)Повідомлення в ДПС подавати не потрібно
Облік робочого часуВедуть окремо від обліку робочого часу за основним місцем роботиВедуть за основною посадою (професією)
Оплата праціПропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробіткуУстановлюють доплату до посадового окладу за суміщення професій (посад). Її розмір зазначають у колективному договорі, іншому локальному акті роботодавця, що регулює питання оплати праці працівників
Трудова книжкаЗапис про роботу за сумісництвом, за бажанням працівника, вносять за основним місцем роботиЗаписи про суміщення не вносять
Щорічна відпусткаЩорічна оплачувана відпустка повної тривалості, яка надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. У разі звільнення – надається компенсація за невикористану відпустку  Щорічна оплачувана відпустка повної тривалості  надається за основною роботою.